Бібліо-фреш до 110-річчя від дня народження Уласа Самчука

Автор:

Літописець українського простору

бібліо-фреш до 110-річчя від дня народження Уласа Самчука

Відомий в Україні, на Волині і навіть за кордоном письменник Улас Самчук  народився  20 лютого за новим стилем ( 7 лют. за старим стилем) 1905 р. у с. Дермань на Волині ( тепер це  Рівненська  область )  у  порівняно  заможній  селянській  сім’ї. Цілком офіційно митець мав впродовж життя два прізвища — Самчук і Данильчук : на Волині, Західній Україні він був Самчук, а в Канаді, де Улас Олексійович проживав на правах громадянина з 1975 року – Данильчук.

Батько Уласа – Олексій Антонович Самчук – мав від двох шлюбів п’ятеро дітей. Улас був серед них середульшим.
У 1913р. сім’я у пошуках землі переїхала в Тилявці Кременецького повіту, де хлопець розпочав своє навчання.

Цікаво, що ані цієї початкової школи, ані початкової у Дермані, ані української гімназії в Крем’янці, ані вищих шкіл – Бреславльського та Українського вільного в Празі університетів –  він уповні так і не скінчив: у перших двох випадках завадили Перша світова війна й польська окупація, потім – арешт і мобілізація до польського війська, згодом – літературна діяльність.

Копітка праця і постійна самоосвіта зробили із звичайного волинського хлопця знаменитого письменника, автора багатьох романів, повістей, публіцистичних творів.

Улас Самчук Вибрані твори. – Х. : Вид-во «Ранок». – 2009. – 240 с. – (Українська муза)

В книгу увійшли : вступна стаття Івана Немченко «Літописець українського простору» про автора, його творчий доробок, твори оповідання «Віднайдений рай», роман «Марія», знаменита публіцистична стаття «Нарід чи чернь ?», примітки до текстів. Остання написана в період 1941 року і ставить важливе питання перед українським народом : хто він є ? ; чи це європейська раса, чи підкорене європейцями плем’я, що не має своєї мови, культури, історії, національної самосвідомості. Чи є в народу людська гідність і національна свідомість ? Улас Самчук робить невтішний висновок : «…величезна частина нашого, особливо міського, населення з національного погляду являє собою юрбу, що не належить ні до якого народу…Це не є нарід. Це – чернь, це безлика, без’язика юрба…».

На життя письменника вплинули дві жінки, що в різні роки його життя супроводжували Уласа на його життєвих стежинах.

В статті Марії  Голодної  «Дві любові Уласа Самчука» надрукованій в газеті  «Сім’я і Дім». –2014. – № 19 ( 8-14 травня ). – С. 11 описані дві історії великого кохання письменника.

Справжнє, перше кохання прийшло до молодого волинського юнака коли він перебував в еміграції у Празі ( це – 1929 рік), він лише розпочинав тоді свою літературну кар’єру.

Обставини склались так, що Улас Олексійович в той час був задіяний роботою у комітеті уряду, зустріч із першою коханою дівчиною була досить спонтанною, як пригадував сам письменник. Заходить до його робочого кабінету Марія – вона прийшла взяти довідку для реєстрації шлюбу свого брата Юрія, – він мав намір одружитися. Власне, саме одруження брата стало доленосним  для його сестри Марії. Отримавши документ, брат запитав в Марії, чи заплатила вона гроші за довідку, коли почув у відповідь : «Ні, нічого не казали платити», дав сестрі сто крон ( на той час то були вагомі гроші ) і наказав заплатити. Марія пішла вдруге і знову зустріла Уласа Олексійовича Самчука…

Марія Зоц була українкою, народилася 21 березня 1909 року, її батьки померли коли Марії виповнилось сім років. За клопотанням братів, потрапила до школи благородних дівиць при Красногорському монастирі. Після того як школу закрили, Марію під опіку взяв брат по материнській лінії.

Пізніше завдяки старанням старшого брата й опікуна Юрія їй вдалося емігрувати до Праги й отримати чеське громадянство, що на той час вважалося неможливим для радянських людей. Згодом пішла навчатись до престижного Карлового університету, на факультет фармацевтики.
Спочатку це були звичайні зустрічі, потім романтичні побачення, які переросли з взаємної симпатії в кохання. На жаль, офіційно зареєструвати цей шлюб так і не вдалося, бо Улас не мав жодного громадянства, був «людиною світу без паспорта і візи», а церковний шлюб не міг існувати без офіційного… Але це аж ніяк не завадило їм прожити разом 12 років, поєднані випадковою долею і «майже якоюсь містичною силою дуже глибоких емоцій, любові, пристрасті». Деякий час вони жили на різних квартирах, потім винаймали житло, в матеріальному плані було дуже складно…

Марія стала для письменника натхненницею, музою, першим критиком і подвижником в його творчих задумах. «Вона всім своїм пристрасним єством намагалася помогти мені в моїй праці. Вона любила мої задуми, мої безсонні ночі, мої творчі пориви», – зізнається письменник у книзі спогадів «На білому коні».

Потужнім стартом у своїй літературі Улас завдячує саме їй. Доказом цьому виступає повість «Марія». – 2-ге вид. – Національний Книжковий проект, 2012. – 320 с. Серія «Україна крізь віки», який на той час сколихнув всю Європу, бо найперший розповів всьому світові так моторошно та правдиво про штучний голодомор на Україні і був перекладений на різні європейські мови. Автор мав намір спочатку присвятити цю книгу Марії, однак вона переконала змінити наміри і письменник присвятив її: «Матерям, що вмерли голодною смертю на Україні». Це звучало неначе реквієм змореному Голодомором українському народові. В даній книзі вміщений ще один твір – роман «Гори говорять» в двох частинах, написаний в 1932-1933 роках в містах Ясіня – Прага. Роман про Гуцульську республіку в історії України і про одного з чільних представників гуцульського повстання Дмитра Цокана. Твір сповнений динаміки, неочікуваних зав’язок і розв’язок, містить також і гумор, і плач, і описи багатства панів, і лихо, і злиденне життя селян.

Широко в творі використаний діалект гуцулів, описано їх психологію, народний побут, вірування простих гуцулів, легенди, природа Закарпаття, суспільні  події.

А згодом, коли Марія вже не буде дружиною Уласа Олексійовича, в Торонто, 1952 р. він присвячує друге видання своєї книги  роману-епопеї «Волинь». – К. : ВАТ Вид-во «Київська правда», 2005. – 584 с., що складається з трьох частин : «Куди тече річка» (1932), «Війна і революція» (1936), «Батько і син» (1937) : « Тій, що першою читала цю книгу, що її переживала і любила,- Марії  Зоц,  з пошаною присвячую. – Автор».

Здавалося б, ці страшні події з якими вони стикнулися впритул, мали б поєднати цю пару навіки. Однак з часом давалися взнаки грошові проблеми, життєві негаразди. Марія так хотіла мати дітей. Улас також хотів би їх мати, але завжди побоювався непевних заробітків, матеріальної нестабільності. Коли розпочалася Друга світова війна і про це дізнався Самчук, він без вагань приймає рішення їхати на Батьківщину. Марія залишається у Празі. Забрати її до себе на Україну він не міг, тому що вона мала чеське громадянство.

Приїзд письменника на Україну, а точніше, до Рівного став фатальним для колись міцного сімейного союзу Уласа і Марії. Якраз в цей час війна закинула до міста працівників Київської кіностудії, а знайомство з артисткою Тетяною Праховою кардинально змінило його особисте життя,- в майбутньому вона стане офіційною дружиною Уласа Олексійовича. На момент їхнього знайомства вони обоє мали свої сім’ї, у Тані росла трирічна донечка і дорослий син-школяр, чоловік був на війні. Але цей вагомий факт не став на заваді двом люблячим серцям між якими спалахнула іскра кохання.

Марія серцем відчула, що щось відбувається з її чоловіком…Вона закидала Уласа листами, почуваючи що втрачається любов…Але нічого вдіяти вже було не можна… Марія тяжко переживала, дуже було боляче втрачати чоловіка… Але пройдуть роки, час загоїть рани, Марія налагодить особисте життя. Вона вийде заміж, переїде до Львова, народить трьох дітей – двох доньок і сина.

І лише єдиним листом кожен із них обміняється з втраченою любов’ю, коли Улас Самчук буде вже за океаном. Вони попросять вибачення одне в одного, згадуватимуть минуле щасливе життя і свої теперішні проблеми.

Долі двох його дружин в деяких моментах біографії схожі між собою, Таня як і Марія в дитинстві росла без батьків, мама померла коли їй було три роки, а батька забрали з перших років радянської влади за те, що він колись був прокурором і ніколи більше його не бачили… Народилася Тетяна Прахова 1903 року, в сім’ї знатних київських меценатів та колекціонерів предметів мистецтва. Своє дитинство провела на Полтавщині, там здобула середню освіту. В 1924 році виїхала до Києва, згодом пішла навчатись до театрального технікуму, де й розпочала свою фільмову кар’єру. Ім’я Тетяни Прахової не раз можна побачити в титрах, проглядаючи старенькі радянські кінофільми довоєнного періоду.

Зустріч її з Уласом відбулася 16 серпня 1941 року.

Вона відразу запала йому в серце, ось як про неї він напише: «напружено-спокійна, внутрішньо схвильована, з чудовими великими і глибокими карими очима і свіжими, яскравими рум’янцями на алебастрових щоках. У ясно-червоному светрі і чорній сатиновій сукні вона творила ідеальну модель для картини стилю Ренуара – поєднання українсько-чорноморського стилю і французько – провансального типу».
Бачитись часто вони не мали змоги, бо Улас жив і працював в Рівному, займав посаду головного редактора газети «Волинь». А вона перебувала з сином у Києві, донечку сестра Тані забрала десь до моря. Їм хотілося більшого – разом прокидатися, новий день зустрічати удвох і ніколи не розлучатися! Письменник пригадує якими хвилюючими, бентежливими, містерійними були зустрічі з коханою. «І ми чуємось давно близькими, ніби ми прожили разом ціле життя. Мені здається, що я дома, що ось це моя жінка і мій син і що я перед ними зобов’язаний». Мабуть, саме ці слова чи не найкраще свідчать про глибину і щирість такого почуття, як кохання, що спалахнуло між цими двома людьми.
Які вони обоє були розгублені та збентежені, коли одного дня чоловік Тетяни повертається додому після фронту. Такі ситуації в нашому житті трапляються досить часто, коли хтось третій є зайвим, небажаним,- і цим третім був Улас. Особливо страшним в ті хвилини для нього було усвідомлення того, що він ніколи не буде з Танею і необхідність відмовитися від потаємної мрії бути з нею: «Я лиш її бачив і її чув. І знав, що вона для мене недосяжна. Що між мною і нею лежить не тільки простір умов. Дарма, що між нами стояла велична сила магнетизму, для якої, здавалося, не існує ніяких віддалів і ніяких умов, яка єднала нас нерозривною силою гравітації нашого космосу». Ці рядки писав не закоханий юнак, їх писав дорослий, свідомий чоловік, вже відомий український письменник. Його зранене серце, просто-таки гинуло в розлуці за коханою половинкою …
Але і сама Тетяна вже не могла бути без Уласа. В якийсь момент вона перша зробила крок, полишивши чоловіка і кинувшись з головою на зустріч тому, чого так прагнуло її закохане серце. Відтоді пішли вони по життю разом. В той непевний в Європі час їм довелося пройти чимало випробувань і це все більше і більше загартовувало їх шлюб. Пізньої осені 1942 року вони назавжди покинули Україну і попрощались з Рівним, рятуючись від тодішнього режиму і опинились у Німеччині. Це були табори для переміщених осіб «Ді – Пі», де прожили кілька нелегких літ еміграції.

Пізніше в 1971-1974 в Торонто були написані спомини і враження у двох частинах «На білому коні. На коні вороному».- Луцьк :ПВД  Твердиня. 2007. – 424 с.
Книга видана за кордоном спонсорами українського походження до 100-річчя від дня народження письменника. Записам Уласа Олексійовича передують статті про нього.

В спогадах, які тепер швидше називають мемуарами, Улас Самчук пише про себе і тогочасне життя довоєнного періоду,  про Другу світову  війну на  теренах України в 1941-1943 роках, про виїзд із жінкою Тетяною, коли радянська армія стала успішно вибивати німців з окупованих ними земель.

В березні 1942 року Уласа Самчука заарештувала німецька влада за звинуваченням у тому, що він надав редагованій ним газеті небажаного для окупантів самостійницького характеру. Проте незабаром випустили.

Він не приховує своїх почуттів : їхали на Батьківщину, щоби побачити її вільною, незалежною державою, але не дочекались від нацистів нічого доброго, а нові війська Сталіна були такими ж, якщо ще не більшими ворогами. Українська Народна Республіка не відбулася як країна, як держава… «Борці за волю», так називає Улас Самчук всіх, хто усіма шляхами йшов до Української Республіки. Не склалася, не спромоглася новоутворена Республіка побути окремою країною. Хоч і були українські політики, визвольний рух, національна ідея, навіть Українська Повстанська Армія…У Самчука виникла гостра проблема що робити, як бути ? І він вирішує не співпрацювати з радянською владою : «Коли тебе хвалить ворог твого народу, це значить, що ти сам собі ворог» ( С. 406 ). Він їде до брата в Тилявці, де приготована схованка : «Брат показав мені і своє таке місце, викопане в долині біля копанки із входом від води, щось, як у бобрів. І так пильно замасковане, що пізнати його зовні не було легко». Уласа Самчука все питали і питали «за Україну», що діється в світі, чи вернуться скоро «ті» ( тобто радянське  КДБ ). За спогадами Уласа Олексійовича «Боялися «цих» ( тобто фашистів ), але перед «тими» (радянськими) тремтіли. Вони ж тут «за Україну», а там же Сибір, та Сибір…

Улас Самчук пробув три дні в Тилявцях і 16 серпня 1944 року попрощався з рідними і в Тилявцях, і в Крем’янці, де ще встиг бути хресним татом Маргарити – дочки Романа і Надії Бжеських… Далі була «друга еміграція» : 1944- 1948 роки в Німеччині. Далі шлях їх стелився до Канади, а точніше, до Торонто, в1948 – переїзд із жінкою Тетяною за океан, де в 1975 році вони отримли громадянство й знайшли свій вічний спочинок… Улас помер 1987 року, а Таня – 1990 року, переживши свого коханого на 2 роки 9 місяців і 8 днів. Похована його дружина разом з ним на Українському цвинтарі Святого Володимира в Оквілі, штат Онтаріо.

 

 

 

Використана література :

  • Самчук У. Твори : Втеча від себе : роман. – Канада : Вінніпег, 1982. – 430 с.
  • Марія. Куди тече річка. – К. : Наукова думка, 1999. – 416 с.
  • У світлі приблизних вартостей : [ цикл репортажів ] // День. – 2012. – 27-28 січ. – С. 22.
  • На білому коні. На коні вороному. – К. : Українська прес-група, 2013. – 72 с.
  • На білому коні. На коні вороному. – Луцьк :ПВД  Твердиня. 2007. – 424 с.

* * *

  • Голодна М. Дві любові Уласа Самчука / Марія Голодна // Сім’я і Дім. – 2014. – № 19 (трав. ). – С.11.
  • Кралюк П. Улас Самчук як європейський мислитель / Петро Кралюк // День. – 2011. –      25-26 лют. – С. 10.
  • Лемешко Н. В. Улас Самчук : літературна вікторина / Н. В. Лемешко // Шкільна бібліотека. – 2010. – № 1. – С. 117-118.
  • Нагорна І. Улас Самчук : свіча пам’яті / Інна Нагорна // Літературна Україна. – 2011. – 23 черв. – С. 1, 11.
  • Поліщук Я. Формули ідентичності Уласа Самчука на тлі доби / Я. Поліщук // Слово і Час. – 2007. – № 6. – С. 25-32.
  • Про твори письменника «Волинь», «Марія», «Ost».
  • Улас Самчук «Волинь» // Волинь у житті та творчості письменників : Зб. наук. праць. – 2-ге вид., доп. і перероб. – Луцьк, 2007. – С. 204-215.
  • Федоренко В. Роман – хроніка, роман – сага, роман – спалах… «Марія» Уласа Самчука, 11 кл. / В. Федоренко // Дивослово. – 2009. – № 11. – С. 14-20.